***

Діти вмирають. Труять свою "нормальність".

Вживать занадто багато хмільного життя

Чи просто: вживають. Плекають свою брутальність,

Максимально фаталізуючи навіть поспіхом зрване взуття.


У прошарки гонору й пихи вшивають усі настанови,

Розбещено смикають долю, завчають прокляття навмисно,

Що їх торочать як мантру, замість молитви Єгові.

Свої паранойні пориви гасять бензином, звісно.


Їх спокій отримав прописку десь в глибині метростанцій,

А зречення щирих ідей підхопили на хвилю маси.

Зовні вони й справді діти, під шкірою ж - дикі повстанці,

Що ділять людей за поглядом, наче суспільсто - на класи.


06.12.14

(с) Іщук Олександра

Я ЇЇ не любив.

Я любив її запах на пухових подушках у моїй квартирі.
Я любив залишатися з нею один на один: по вуха в її емоціях, по саму шию в її коротких поцілунках, по лікті в обіймах.

Я її не любив.
Мені просто подобались її впевнені кроки, її тендітне тіло і тонкі, хоча й трохи сухі, пальці.
Мені подобалось казати, що вона моя, хоч мені вона ніколи не належала.
Вона належала тільки собі і своїй впевненості.

Я її не любив.
Я був лиш закоханий у голки під її напівпрозорою шкірою, у те, як вона чистила зуби, як пила гіркий чай без цукру, як читала Ремарк і Костенко, записуючи у блокнот цитати.

Я її не любив.
Я тільки не міг жити без шлейфу її парфумів у під’їзді мого будинку, без її дивакуватої звички колекціонувати книги і цукор з кав’ярень, хоч вона й пила все без цукру.

Я її не любив.
Хоч, коли вона йшла на роботу, я мріяв про те, як вона гляне на мене під час наступної зустрічі і мовчки візьме за руку.
Я мріяв про те, як завтра зранку вона піде, поки я спатиму, або залишиться, щоб прочитати чергову цитату з «Трьох товаришів».

Я її не любив.
Я просто чекав на неї, поки вона обіймала одного з своїх колишніх коханців, а він купував їй каву.
Я просто чекав, аби вона задрімала в моїх обіймах. 
Або я в її.
Байдуже.

Я її не любив.
Я нею жив.
Просто.

© Олександра Іщук